"Зайчикова казка"

Бігло лісом сіреньке Зайчатко. Стриб-скік! Стриб-скік! Гульк, а на стежці лежить… казочка. Перегорнуло Зайчатко сторінку. Ой, як сподобались йому малюнки! І червона морквинка, і білий кролик, і веселий їжачок. І написана казочка була великими літерами. Тільки Зайчатко все одно читати не вміло.

Взяло воно казочку під пахву, скаче лісом і думає: «Якби мені знайти кого-небудь, хто вміє читати. Це, мабуть, дуже цікава казочка!» Тільки подумало так Зайчатко – назустріч Лисиця.

– Добридень, Зайчику! Що то в тебе за книжка? – питає.
– Це казка, тітонько Лисице! Ось які малюнки гарні! Почитайте, будь ласка, а я послухаю!

– Добре, Зайчику! – погодилась Лисиця. На пеньок сіла, книжку розкрила, лапою по рядках водить:
– Жили-були дідусь та бабуся. І була в них курочка. Несла вона смачні яєчка, а ще смачнішою була сама курочка…

– Ні, тьотю Лисице,- перебило Зайчатко. – Ви не так читаєте. Тут намальована морквинка, білий кролик і веселий їжачок.

– Ти бач, Зайчисько нікчемний! – образилась Лисиця. – Мені, Лисиці, віри не йме! Ану тікай, поки цілий!
І книжку на землю кинула. Підняло Зайчатко книжку, далі пострибало. А на дорозі – Сірий Вовк, хазяїн того лісу.

– Добридень, дядю Вовче! – привіталося Зайчатко і книжечку простягнуло.
– Добридень, косоокий! – відповідає Вовк, а сам дивується. – Навіщо мені твоя книжечка?
– А ви почитайте, дядю! – прохає Зайчатко. – Це, мабуть, цікава казочка.
– Казочка? – перепитав Вовк. – Ну, гаразд, косоокий, можна й – ха-ха! – почитати…
Розкрив Вовк книжку і каже басом:
– Жила-була бабуся. І було в неї сіреньке козеня. Смачне-пресмачне…
Зайчатко послухало трохи вовчу казку, а далі й зазирнуло в розкриту книжку. Зазирнуло та з дива аж лапками сплеснуло:
– Дядю Вовче, ви ж читати не вмієте. У вас малюнки в книжечці догори ногами!
– У-у-у! – розсердився Вовк і шпурнув книжку далеко в кущі. – Забирайся, а то з’їм. Дивись-но, читати, каже, не вмію! Всі казки – про смачних козенят. У-у-у!

Підхопило бідне Зайчатко свою книжечку і побігло, не бачачи перед собою дороги. З переляку очі в нього ще більш перекосилися, і не помітило Зайчатко, як опинилось на руках у хлопчика, що в лісі гриби збирав.

І прочитав хлопчик сіренькому Зайчаткові казочку, що була у книжці,- про білого кролика і веселого їжачка.– Заспокойся, Зайченятко, заспокойся, сіреньке! – сказав хлопчик ласкаво і погладив Зайча. – Хто скривдив тебе?..А це що, казочка? Які малюнки цікаві! Нумо почитаємо її!

– А тепер, Зайчику, тобі пора до мами,- сказав хлопчик і простягнув йому казочку. – Рости скоріше, вступай до лісової школи і ти навчишся читати.

– Неодмінно! – сказало Зайчатко. І в зелених кущах майнув його смішний хвостик. От і все.